Міністр освіти Лілія Гриневич, кардинал Любомир Гузар та Віталій Портников говорили на зустрічі про те, якою повинна бути концепція нової української школи.
Сьогодні ми будемо говорити з вами про нову українську школу, якою вона має бути. Почнемо з концепції цієї нової української школи і спробуємо зрозуміти: все ж таки яка школа – школа знань чи школа цінностей, чи школа, у якій знання через цінності пропонуються учням? Це важливий момент.
Ви, пані Ліліє, говорили про це на засіданні уряду. Почніть ви, а кардинал Любомир продовжить цю розмову після того, як ви окреслите основні напрямки бачення цієї концепції.
Лілія Гриневич: Так, справді ми хочемо перейти до нової української школи. Яка основна її відмінність? Традиційна нинішня школа транслює знання і напихає дітей знаннями. Але знання зараз швидко примножуються, тому що інформаційна епоха. І нівелюються, звісно, адже життя надзвичайно швидко йде вперед.
І школа мусить бути місцем, куди не мають приходити лише за знаннями, там мають навчити, як ними користуватися, як їх шукати, як критично переосмислювати, як відрізнити добро від зла. Як перевірити, чи правдива ця інформація, яку ти отримуєш.
...Лілія Гриневич. Так, і тут важливо дитину з дитинства навчити робити вибір. А щоб ти робив вибір, що є добро, а що є зло, в тебе мусить бути оця власна система цінностей і відповідальність за зроблений вибір. Ми вже з вами пройшли різні стадії розвитку суспільства. Так, наприклад, коли люди безвідповідально йдуть голосувати на вибори. І потім самі ж мають ці результати і живуть в цій системі, яку обрали для себе. Для нас, наприклад, в цій новій школі важливо виховати відповідального громадянина.
Людину, яка розуміє ці суспільні процеси, розуміє власну відповідальність за те, що оце життя суспільне, яке ми творимо, творять не тільки ті, хто сидять у верхівці влади, а творить кожен громадянин на своєму місці. Тому я цілком поділяю, Ваше Блаженство, власне оцю думку надзвичайно важливу, що свобода і відповідальність ідуть поряд, і ми мусимо дітям прищеплювати це розуміння змалечку.
Лілія Гриневич: Так, справді ми хочемо перейти до нової української школи. Яка основна її відмінність? Традиційна нинішня школа транслює знання і напихає дітей знаннями. Але знання зараз швидко примножуються, тому що інформаційна епоха. І нівелюються, звісно, адже життя надзвичайно швидко йде вперед.
І школа мусить бути місцем, куди не мають приходити лише за знаннями, там мають навчити, як ними користуватися, як їх шукати, як критично переосмислювати, як відрізнити добро від зла. Як перевірити, чи правдива ця інформація, яку ти отримуєш.
Таким чином, нам треба перейти від класичної школи ХХ ст. до школи компетентностей ХХІ ст. Що є у слові "компетентність"? У ньому є знання, стійкі навички, так звані м’які навички, наприклад, уміння працювати з іншими людьми, аргументувати свою думку, критично мислити. І цінності. Бо система цінностей дозволяє тобі виробити ставлення до різних ситуацій, подій та інформації.
Владико, як ви вважаєте, у принципі школа може навчити дитину цінностям? Так щоб це було гармонійно і до позиції родини, адже без родини ніяких цінностей теж не буде.
Любомир Гузар: Бачите, чи школа може. Напевно, що може. Немає ніякого сумніву. Пані сказала про нову школу ХХ ст. Я думаю, що впродовж століть були добрі школи і недуже добрі школи. І були добрі ті школи, які людям давали і знання, і виховання. Одне слово – виховували людей, починаючи від дитини. У дитини перше виховання вдома, а пізніше, в певний момент, вона йде до школи і в іншій обстановці продовжує процес виховання.
Якщо ми обмежимося виключно до знання, то ми, особливо сьогодні, знайшли би духовну скупість ситуації. Бо через інтернет і подібні технологічні удогіднення дитина сьогодні має неймовірний доступ до знання. Отже, якщо батьки дозоляють більше годин сидіти біля комп’ютера, то дитина дуже багато знає, але не знає, що з тим усім робити.
Що значить виховання? Щоб дитина знала, що з тим зробити. То не буде дитина, яка ходить у перший, другий чи третій клас. Це процес, що продовжується аж до університету. Але це є ціль, щоби дитина, так би мовити, не була повторенням інтернету. Щоби вона вміла цифри, факти, так само, як інтернет, передавати одне за другим – це ще нічого не означає. Це означає, що вона має добру пам'ять.
Але наскільки вона є людина? Щоби бути людиною, вона мусить набути певні цінності. Я хотів би охопити ці цінності одним висловом - щоби дитина виростала на людину. Пробачте, що, може, не дуже шанобливо скажу, щоби продуктом цілого процесу освіти була людина, яка має знання, потрібне для свого життя, для співжиття з іншими, але яка це знання вміє використати, щоби бути собою і щоби вміти спілкуватися з іншими. Мені здається, цей елемент для школи преважливий.
Я собі уявляю, що в добрих школах упродовж століть на це звертали увагу. Бо ми знаємо, як виглядала старинна школа три тисячі літ тому. Був учитель – дуже достойна людина, біля якої жили учні. Вони були біля нього, щоб не тільки набирати знання, а бачити з першої руки як їхній учитель (так думали і так старалися, щоби це була дуже відповідальна людина і добре сформована) передавав цілу гаму цінностей, щоби не обмежувалося все до знання, але щоби, власне, це знання було у єстві, яке ми називаємо людиною.
Хотів би, щоб ви цю тему, пані Ліліє, продовжили, адже це дуже важлива річ – роль вчителя. Вчителя потрібно, як на мене, теж учити в наших умовах, а не тільки давати йому можливість навчати учнів. Це безперервний процес виходить.
Лілія Гриневич: Так, і я думаю, що це найбільший виклик – виклик у цілому цієї реформи нової української школи. Бо очевидно, що який ми не зробили би правильний зміст освіти, підручники, якщо вчитель, який безпосередньо приходить до дитини, дивиться їй в очі, який із нею працює, не змінить свій підхід – передачу і напихання знаннями в учіння і виховання одночасного, у процес, де дитина відчуває, що вона також особистість, що шанують її гідність.
Ми говоримо в цьому випадку про педагогіку партнерства. І тому для нас дуже важливе завдання – збудувати систему підвищення кваліфікації вчителів. Нам треба зрозуміти, що в нас є понад 450 тис. учителів у країні. І дуже часто, це ті люди, які були успішними вчителями і в радянській системі освіти.
Радянська система освіти обслуговувала те суспільство і справлялася добре відповідно до завдань того суспільства. Ми зараз живемо в незалежній Україні, яка обрала європейський шлях, демократичні цінності, повагу до гідності людини, в іншій епосі й нам потрібна інша школа.
Тому підвищення кваліфікації вчителів – це раз. Але є ще друга проблема – соціальний статус вчителя, який складається з двох речей: із заробітної плати і того, де вчитель перебуває на соціальній драбині. І я мушу стверджувати, що зараз він дуже низько перебуває на цій соціальній драбині. Саме тому Кабмін прийняв рішення просунити вчителя на два тарифні розряди по єдиній тарифній сітці. Це має підвищити його заробітну плату вже з 2017 року.
Але є другий аспект – соціальний статус через те, як вчителя бачить суспільство. Як про вчителя говорять вдома батьки при дитині, як до вчителя ставляться інші професійні групи, як вчителя показують ЗМІ: чи вони показують більше негативний образ вчителя, чи позитивний.
Тому якщо ми хочемо формувати нового вчителя, то доведеться не лише залишити це якомусь одному міністерству, а все суспільство повинно зрозуміти, що через вчителя ми будуємо нову школу і нове ставлення до дітей.
Ну це тому, що, владико, ще є проблема: мірилом успіху в суспільстві є не людська досконалість, а гроші. І це потрібно змінювати як частину ціннісного ряду.
Любомир Гузар: Я скажу практично. Коли я був малим хлопцем, це було ще перед Другою світовою війною, відвідував різних членів нашої родини, куди мене як малого хлопця посилали на канікули, щоби я в того чи іншого був. Я пригадую розмови вдома.
Візьмемо село перед Другою світовою війною, 30-ті роки. Передусім вчитель, священик, лікар вважалися інтелігенцією, яка провадила життям села, надавала тон. І вчитель тут відіграв дуже важливу роль. Коли я був трохи старший, пізніше довідався, були вчительки в родині, вони в селі мали гарне, престійне приміщення. Родина вчителя мешкала вигідно, не скажу, що в розкоші, але мали все те, що їм було потрібно. Вони були заможні громадяни.
Сьогодні ми говоримо про належну зарплатню для вчителя. Воно аж смішно звучить. Та вчитель повинен бути належно забезпечений як дуже важливий член суспільства, який відіграє велику і важливу роль у суспільстві. Я не кажу, що повинен плавати в розкоші. Вчитель повинен мати нормальне, відповідне приміщення - чи це буде будиночок, чи частину будиночку він винаймає, це вже деталі. У будь-якому разі це житло. І все, що пов’язано з житлом, життям сім’ї, повинно бути належно забезпечене.
Мені здається, що ми, не стараючись цю справу належно розв’язати, немовби робили великий жест, щось надзвичайне, суперєвропейське, що ми вчителеві дамо відповідну зарплатню. Це самозрозуміла річ. І про це навіть не повинно ніколи бути дискусії.
То не є проблема, що вчитель має бути багатий. Учитель має бути заможний, тобто мати все необхідне для гідного життя, повинен жити достатньо. Візьмемо село. Я не знаю, як виглядає село сьогодні, але колись порядний господар мав порядну хату, порядне подвір’я. Так само і тут.
Так виглядало, ніби вчитель – слуга. А він має бути тією особою в громаді, яку громада – у дуже природний спосіб – вшановує. Це не є щось надзвичайне. То не є – чим більше заплатимо, тим буде краще. Тут, мені здається, не треба числити, скільки гривень, а думати, що та людина повинна мати нормальне, забезпечене життя – і сама, і її сім’я.
Владико, як ви вважаєте, у принципі школа може навчити дитину цінностям? Так щоб це було гармонійно і до позиції родини, адже без родини ніяких цінностей теж не буде.
Любомир Гузар: Бачите, чи школа може. Напевно, що може. Немає ніякого сумніву. Пані сказала про нову школу ХХ ст. Я думаю, що впродовж століть були добрі школи і недуже добрі школи. І були добрі ті школи, які людям давали і знання, і виховання. Одне слово – виховували людей, починаючи від дитини. У дитини перше виховання вдома, а пізніше, в певний момент, вона йде до школи і в іншій обстановці продовжує процес виховання.
Якщо ми обмежимося виключно до знання, то ми, особливо сьогодні, знайшли би духовну скупість ситуації. Бо через інтернет і подібні технологічні удогіднення дитина сьогодні має неймовірний доступ до знання. Отже, якщо батьки дозоляють більше годин сидіти біля комп’ютера, то дитина дуже багато знає, але не знає, що з тим усім робити.
Що значить виховання? Щоб дитина знала, що з тим зробити. То не буде дитина, яка ходить у перший, другий чи третій клас. Це процес, що продовжується аж до університету. Але це є ціль, щоби дитина, так би мовити, не була повторенням інтернету. Щоби вона вміла цифри, факти, так само, як інтернет, передавати одне за другим – це ще нічого не означає. Це означає, що вона має добру пам'ять.
Але наскільки вона є людина? Щоби бути людиною, вона мусить набути певні цінності. Я хотів би охопити ці цінності одним висловом - щоби дитина виростала на людину. Пробачте, що, може, не дуже шанобливо скажу, щоби продуктом цілого процесу освіти була людина, яка має знання, потрібне для свого життя, для співжиття з іншими, але яка це знання вміє використати, щоби бути собою і щоби вміти спілкуватися з іншими. Мені здається, цей елемент для школи преважливий.
Я собі уявляю, що в добрих школах упродовж століть на це звертали увагу. Бо ми знаємо, як виглядала старинна школа три тисячі літ тому. Був учитель – дуже достойна людина, біля якої жили учні. Вони були біля нього, щоб не тільки набирати знання, а бачити з першої руки як їхній учитель (так думали і так старалися, щоби це була дуже відповідальна людина і добре сформована) передавав цілу гаму цінностей, щоби не обмежувалося все до знання, але щоби, власне, це знання було у єстві, яке ми називаємо людиною.
Хотів би, щоб ви цю тему, пані Ліліє, продовжили, адже це дуже важлива річ – роль вчителя. Вчителя потрібно, як на мене, теж учити в наших умовах, а не тільки давати йому можливість навчати учнів. Це безперервний процес виходить.
Лілія Гриневич: Так, і я думаю, що це найбільший виклик – виклик у цілому цієї реформи нової української школи. Бо очевидно, що який ми не зробили би правильний зміст освіти, підручники, якщо вчитель, який безпосередньо приходить до дитини, дивиться їй в очі, який із нею працює, не змінить свій підхід – передачу і напихання знаннями в учіння і виховання одночасного, у процес, де дитина відчуває, що вона також особистість, що шанують її гідність.
Ми говоримо в цьому випадку про педагогіку партнерства. І тому для нас дуже важливе завдання – збудувати систему підвищення кваліфікації вчителів. Нам треба зрозуміти, що в нас є понад 450 тис. учителів у країні. І дуже часто, це ті люди, які були успішними вчителями і в радянській системі освіти.
Радянська система освіти обслуговувала те суспільство і справлялася добре відповідно до завдань того суспільства. Ми зараз живемо в незалежній Україні, яка обрала європейський шлях, демократичні цінності, повагу до гідності людини, в іншій епосі й нам потрібна інша школа.
Тому підвищення кваліфікації вчителів – це раз. Але є ще друга проблема – соціальний статус вчителя, який складається з двох речей: із заробітної плати і того, де вчитель перебуває на соціальній драбині. І я мушу стверджувати, що зараз він дуже низько перебуває на цій соціальній драбині. Саме тому Кабмін прийняв рішення просунити вчителя на два тарифні розряди по єдиній тарифній сітці. Це має підвищити його заробітну плату вже з 2017 року.
Але є другий аспект – соціальний статус через те, як вчителя бачить суспільство. Як про вчителя говорять вдома батьки при дитині, як до вчителя ставляться інші професійні групи, як вчителя показують ЗМІ: чи вони показують більше негативний образ вчителя, чи позитивний.
Тому якщо ми хочемо формувати нового вчителя, то доведеться не лише залишити це якомусь одному міністерству, а все суспільство повинно зрозуміти, що через вчителя ми будуємо нову школу і нове ставлення до дітей.
Ну це тому, що, владико, ще є проблема: мірилом успіху в суспільстві є не людська досконалість, а гроші. І це потрібно змінювати як частину ціннісного ряду.
Любомир Гузар: Я скажу практично. Коли я був малим хлопцем, це було ще перед Другою світовою війною, відвідував різних членів нашої родини, куди мене як малого хлопця посилали на канікули, щоби я в того чи іншого був. Я пригадую розмови вдома.
Візьмемо село перед Другою світовою війною, 30-ті роки. Передусім вчитель, священик, лікар вважалися інтелігенцією, яка провадила життям села, надавала тон. І вчитель тут відіграв дуже важливу роль. Коли я був трохи старший, пізніше довідався, були вчительки в родині, вони в селі мали гарне, престійне приміщення. Родина вчителя мешкала вигідно, не скажу, що в розкоші, але мали все те, що їм було потрібно. Вони були заможні громадяни.
Сьогодні ми говоримо про належну зарплатню для вчителя. Воно аж смішно звучить. Та вчитель повинен бути належно забезпечений як дуже важливий член суспільства, який відіграє велику і важливу роль у суспільстві. Я не кажу, що повинен плавати в розкоші. Вчитель повинен мати нормальне, відповідне приміщення - чи це буде будиночок, чи частину будиночку він винаймає, це вже деталі. У будь-якому разі це житло. І все, що пов’язано з житлом, життям сім’ї, повинно бути належно забезпечене.
Мені здається, що ми, не стараючись цю справу належно розв’язати, немовби робили великий жест, щось надзвичайне, суперєвропейське, що ми вчителеві дамо відповідну зарплатню. Це самозрозуміла річ. І про це навіть не повинно ніколи бути дискусії.
То не є проблема, що вчитель має бути багатий. Учитель має бути заможний, тобто мати все необхідне для гідного життя, повинен жити достатньо. Візьмемо село. Я не знаю, як виглядає село сьогодні, але колись порядний господар мав порядну хату, порядне подвір’я. Так само і тут.
Так виглядало, ніби вчитель – слуга. А він має бути тією особою в громаді, яку громада – у дуже природний спосіб – вшановує. Це не є щось надзвичайне. То не є – чим більше заплатимо, тим буде краще. Тут, мені здається, не треба числити, скільки гривень, а думати, що та людина повинна мати нормальне, забезпечене життя – і сама, і її сім’я.
Людину, яка розуміє ці суспільні процеси, розуміє власну відповідальність за те, що оце життя суспільне, яке ми творимо, творять не тільки ті, хто сидять у верхівці влади, а творить кожен громадянин на своєму місці. Тому я цілком поділяю, Ваше Блаженство, власне оцю думку надзвичайно важливу, що свобода і відповідальність ідуть поряд, і ми мусимо дітям прищеплювати це розуміння змалечку.
Продовження -- тут.
Немає коментарів:
Дописати коментар